Максим Луцик – сумчанин, останні роки навчався у столиці на біолога та очолював Київський осередок української асоціації студентів. Але день, коли розпочалось вторгнення росії в Україну, назавжди змінив його життя. Зараз хлопець не з чуток знає про війну та смерть. 24 лютого він вирішив стати на захист держави.
Ранок 24 лютого для хлопця розпочався від тривожного повідомлення сусіда по кімнаті у гуртожитку «почалося». Що саме почалося, Максим зізнається, зрозумів не одразу. Товариш розповів, що у Броварах вже були перші «прильоти», почалась війна.
«Я одягнувся, взяв тривожну валізу та пішов у завчасно приготоване бомбосховище. Там, почитавши новини, вирішив, що стояти осторонь всіх подій не можна. І вже о 9 ранку ми з хлопцями йшли у військкомат з необхідними документами. Таке рішення ухвалив не вагаючись, адже розумів, що займатись будь-чим іншим я спокійно не зможу. Як мінімум, була мета мати зброю, як максимум – вижити на війні та вже потім відбудовувати країну», – розповідає Максим.
Коли вдалось отримати зброю, хлопець з побратимами відправився на завдання. Спочатку патрулювали Київ, потім боронили Бровари, згодом вирушили в Ірпінь.
«Приїхавши туди (в Ірпінь), виконали поставлене керівництвом завдання. Виконали дуже ефективно. За це наш підрозділ відзначили, сказали, що ми згуртовані, злагоджено працюємо. І це не враховуючи те, що половина з нас тримала автомат в руках всього кілька разів», – говорить хлопець.
Після вдало виконаного завдання, добровольці повернулись до Києва. І далі була дилема, що робити далі, розповідає Максим. Частину областей на той момент уже звільнили. В окупації ще залишались Схід та Південь України. Якщо б сказали їхати на Харківщину, то напевно поїхав би, але відправлятись на Схід було страшно, зізнається хлопець. Коли їхній підрозділ направили у Рубіжне, що на Луганщині, Максим вагався.
«Я спочатку відмовився, сказав ні, на Донбас не поїду. Але потім вимкнув телефон, сів, подумав і вирішив: якщо ти вже назвався націоналістом, то будь ним до кінця. Також задав собі питання: «хто, якщо не ми?»
І після цього Максим поїхав. Під позивним «Маяк» він спочатку був стрільцем, потім завідував видачею зброї, а згодом став керувати дронами, влучно вражаючи цілі ворога. Батьки хлопця до останнього не знали, де він перебуває. Коли вже був у Рубіжному, спочатку казав родині, що проходить навчання на полігоні.
«Коли вже побратими почали публікувати фото у соцмережах зі мною, сенсу приховувати не було. Я сказав батькам, що воюю у Рубіжному. Вони були у шоку. Звісно, що постійно хвилюються, особливо якщо не виходжу на зв’язок по декілька днів. Буває доводиться писати записки побратимам, щоб коли вони будуть біля Starlink’а, то на необхідний номер змогли написати хоч кілька слів рідним».
Під час виконання одного з завдань на Лугащині Максим отримав контузію. Однак, найважче у війні – втрачати друзів.
«По нам прилетіло дуже великим калібром. Саме тоді мене контузило. Я відлетів на кілька метрів. Коли отямився та зміг встати, обтрусився, оцінив обстановку. І тоді я зрозумів, що мій командир вже ніколи більше не підніметься, він загинув миттєво. На момент удару побратим перебував за кілька кроків від мене. Взагалі, щоразу як після удару біжать медики, кричать, що є 200-ті, ти це все сприймаєш на адреналіні, це не так важко. Але згодом воно звичайно «накриває». Ти починаєш дивитися фото, згадувати.. і тоді на душі стає важко. Втім найскладніше у ті моменти, коли ти перебуваєш десь далеко (наприклад, коли приїжджаю додому), і приходять повідомлення на телефон, що твого побратима не стало. Це, мабуть, найгірше», – зі смутком розказує Максим.
Після 24 лютого життя хлопця змінилось повністю. Від професії до оточення.
«Здобув нові навички, освоїв багато чого нового. З упевненістю можу сказати, що змінились плани та пріоритети у житті. Зараз почав звертати увагу на ті речі, яким раніше взагалі не приділяв би часу», – стверджує хлопець.
Головне для Максима зараз – це перемога, настання миру, спокою і відбудова незалежної України.
Автор: Iрина Дворниченко
Фото: автора та зі сторінки Максима Луцика у Facebook
