Завантаження ...

«Вишиванка – це краса» – Світлана Волик про вишиванки, Суми і красу

54343.png

Світлана Волик – сумська дизайнерка вишиванок, яка демонструє усій країні і навіть за її межами, що вишиванка – це модно, класно і, головне, красиво. Незакінчена вища освіта, цілком вдалий меблевий бізнес і спокійне життя не завадили Світлані повернутися до свого покликання і створити бренд року. За короткий час її справа набрала великої популярності, тож сьогодні говоримо про «Своє», Світлану і красу – далі.

 

Я ЗАВЖДИ БУЛА ТВОРЧА

– Хто ви?

– Перш за все я порядна людина. Людина, яка живе, створює це життя, яка дарує радість, тому що дизайнер – це від душі, це те, що давно і глибоко всередині сиділо, але його постійно приглушали. Усе-таки я юрист за фахом. Бувають випадки, коли хтось говорить, що я вивчився, але це не моє, відповідаю: ні, це ваше, йдіть до мети і вірте у свої сили. Я втратила багато років, але догнала все втрачене і бренд «Своє» набрав великі оберти за короткий час. Але найголовніше, що при цьому я все ж таки хороша людина.

Світлана справді людина мистецтва, людина краси. З дитинства була такою. Згадує: у рідній кропивницькій школі завжди хотіла виглядати інакше, тож шила собі одяг сама, такий якого більше ніхто не має. Потім її сукні копіювали інші дівчата, а юна Свєта тим часом вже шила нову. Згодом шиття довелося закинути. «Це не твоє, воно не дасть тобі дійсно потрібного для життя», – казали батьки і вмовили дівчину вступати до Сум на юридичний.

– Я погодилася, але не закінчила юридичний. Зрозуміла, що це не моє. Моє – це творчість, завжди була творчість. Тоді – у сукнях, коли я малою бігала в ательє, обирала собі тканину і шила одяг у школу, сьогодні я хочу навчатися творчості: графічний дизайн, 3D – знання, які допоможуть мені в сучасному світі. Є ідея: зробити вишиванки, які світяться вночі, але я не знаю як це реалізувати, тому просто працюю над тим, щоб потім мати можливість цю ідею реалізувати.

Перед «Своїм» був меблевий бізнес, ще раніше невелика справа з біжутерією і робота у весільному салоні. Важко зараз уявити, що підприємець року з проєктом дизайнерських вишиванок колись продавала меблі. Світлана розповідає, що це далеко не те, чим їй подобалося займатися, але час йшов, потрібно якось жити, якось реалізовувати себе, щось їсти.

– Меблі не приносили великих грошей, хоча цього було достатньо для життя. Цей бізнес забирав багато сил і сліз, я дуже переживала завжди за кожного клієнта, щоб все було в порядку: і тканина, і стібки. Важко було дивитися, коли приходили люди, казали розбирати диван, бо він десь не пролазить. Для мене це було як відірвати рукав від вишиванки. Щоправда, близькі говорили: «Свєто, що ти тут робиш. Це ж зовсім не твоє».

Думка дизайнера була приглушена. Я шила для себе, потім зовсім перестала, бо не було часу. Меблі були більше про бажання мати статус бізнесвумен. Завжди хотіла відкрити щось своє. Спочатку я продавала біжутерію, працювала у весільному салоні, милувалася цією красою, потім меблі. Паралельно я повернулася до творчості, знову шила для себе.

У 2014 році був проєкт. Ми фотографувалися у вишиванках на такому автентичному фоні: сад, дерева – таке. І ось мені в один день після телефонує фотографка, і питає чи всі мої фотографії в мене. Відповідаю, що так. А вона додає, що я у Львові зараз вишу в рекламі на сітілайтах. Думаю: вау, супер. Для мене – це класно, бо обрали саме мене у вишиванці, а для неї – це проблема, бо це ж її робота і авторські права. Я ж захопилася тоді і зрозуміла, що це моє. Тоді почався відлік.

Про те, як з’явилося «Своє», Світлана розповідає з усмішкою і вогнем в очах. Мабуть, такий же погляд у неї був тоді, коли народжувався бренд. Говорить, спочатку шила для себе, як голодна. Навіть зараз можна побачити, що рідко трапляються великі розміри, зазвичай, S – на себе. Потім була ідея: частину вишиванок давати на прокат під час проєкту «Тайни й ринок». Тоді не було думки про рекламу або впізнаваність. Дизайнерка просто хотіла зробити приємно людям, які хочуть побачити себе у вишиванці, і подивитися з боку, як це гарно. Тож Світлана разом з фотографом зняли кілька квадратних метрів місця, поставили стойки, вивісили вбрання, і тут перші ж люди біжать, знімають гроші з кредитки і купляють вишиванку.

– Одразу зрозуміла, що це моє. Я, знаєш, як пуповину відрізала. Розуміла, що, покинувши бізнес, навіть не маючи якоїсь роботи зможу заробити на існування, зможу зняти маленьке приміщення, за яке зможу платити і шити своє. Для себе. Зрозуміла, що це можна продавати, коли в мене почали запитувати: «Де таке можна придбати?»

«Своє» з’явилося раніше ніж бренд, СВоє – це Світлана Волик. Потім вже розвиваючи свою роботу, була реєстрація торгової марки «Своє», яка не загубилася на ринку серед схожих назв і брендів, навпаки – вона виділяється. Можливо, тому що все в цій справі робиться з душею.

 
 
"Своє"
 

ВПЕВНЕНА, ЩО «СВОЄ» БУДЕ ВЕЛИКИМ БРЕНДОМ З ДУШОЮ І СЕРЦЕМ

– Не бачу себе і свою справу у вигляді величезного бізнесу, де сотнями штампується одяг, де все гарно, бо, коли дізнатися як такі бренди зростали, якими інтригами й кров’ю будувалися – стає страшно. Я вкладаю душу і серце в цей проєкт, тому, мабуть, окрім мене тут ніхто й не працює.

Сьогодні майстерня вишиванок, яка в першу чергу була про красу – це платформа. ««Своє» підтримує своїх». Рік тому Світланою був заснований благодійний проєкт «Твори своє», метою якого був збір грошей будівництво кінного манежу для центру реабілітації дітей та осіб з інвалідністю. Також дизайнерка завжди підтримує людей: зараз шиє вишиванку найсильнішій людині України – Олексію Новікову, раніше подарувала одну автору легендарної фрази про російський воєнний корабель – Роману Глібову і ще багатьом людям, яким хотілося зробити приємне.

Про Суми Світлана говорить з теплотою. Запитання: «Чому вирішили будувати такий бізнес саме в Сумах?» їй не подобається:

– Тут я народила цей бренд, це моє рідне місто маленьке, зручне, своє. Сум'яни – дуже класні люди. Вони відкриті, вони цікаві, вони з кимось одні, а зі мною зовсім інші. Комусь сум’яни можуть здатися хмурими і злими, але насправді тут як ти з ними – так і вони з тобою. Чому мій шоурум закритого типу? Бо я так захотіла. Щоб людина прийшла, подивилася, ми поговорили особисто, вона зі мною чимось поділиться, а я їй щось розкажу Траплялися історії, коли мені дзвонили люди, питали де можна придбати вишиванку в місті, а я розповідала де, що, як. У них одразу і настрій підіймається, бо в попередньому магазині їх мало не прямим текстом послали.

Мій бренд багато чим завдячує саме сарафанному радіо. Хтось придбав або побачив, розповів наступному і понеслося. Багато випадків, коли йдуть не на вишиванку, а на людину, яка одягнена в цю вишиванку. Бачать фотографії і говорять – хочу таку ж як ось тут на вас. Ти ж її одягаєш, фотографуєш, створюєш. Ти і є «Своє».

– Окей, я хочу вишиванку, але це трохи менше а інколи й більше середньої сумської зарплати. Я не можу собі цього дозволити.

– Але ж ти купуєш вишиванку, яка йде на все життя. Як бабусі передавали з покоління в покоління. Льон – це натуральна тканина. Якщо шити з простеньких тканин, то буде дешевше, але це вже не те. Якщо ти хочеш бути оригінальним, одягати своє, ти повинен за це заплатити. Тоді ти розумієш цінність вишиванки. Це буде як придбати нову машину. Ти знаєш що це твоє, а своє не може бути дешевим.

Знову ж таки, бувало приходить бабуся з хлопчиком, міряє вишиванку. Дитина каже: «Мені подобається». Бабуся дивиться на цінник, відповідає: «Вона дорожча, ніж ми можемо собі дозволити». Я кажу: «Беріть. Якщо дитині подобається – беріть». Нехай, я залишуся без заробітку, для мене це, зрозуміло, втрата, але, якщо йому подобається, якщо це його – хай носить своє.

КРАСА, ВОНА, ЖИВА

Створення одягу – це творчість. Світлана пронизана нею наскрізь. Творчість завжди навколо дизайнерки. Під час розмови нас оточували прекрасні вишиванки, її власна картина на стіні, на столі лежить інструмент дизайнера – олівці. У всій майстерні зберігається атмосфера творчості і краси. Запитую про натхнення.

– Це як з художниками. Просто в момент з’являється і все. Ти можеш за день зробити три вишиванки, а за три місяці нічого. Надихаюся, коли їду в потязі, коли з чоловіком просто сиджу на березі річки й мовчу, або от зараз ми з тобою спілкуємося, і в голові щось вимальовується. Це хаотичний процес.

Вишиванки потребують позитиву. Коли ти на позитиві, працювати легше і витвір стає дійсно вартим уваги. Я стикалася з негативними почуттями цієї весни, це не те, що дає наснаги до творчості. Навпаки.

Одяг Світлани має найрізноманітніші орнаменти. Тут і квіти, і геометрія, і все одразу. В деяких вбачаються регіональні стилі  й мотиви. Хоча сама їх ніколи не дотримується. Говорить, що сьогодні люди рідко звертають на стиль, на те чи сумська вишивка, чи подільська. Перш за все, вона українська. Ті, кому це дійсно потрібно звертаються до майстринь, які працюють в етно-стилі, і створюють вишиванки ручної роботи. Орнаменти вони ж різні, і їх значення по-різному трактується: колись було так, зараз інакше, там це означає одне, тут – інше.

– Я робила вишиванки для хлопців, і попросила одну знайому дівчину прочитати орнамент, який розробила для цих сорочок. І виявилося, що там скрізь прочитується чоловіча сила. А можна ж було втрапити і в жіночу. Мабуть, це десь закладено в людях, можливо, і в мені десь там за кілька поколінь воно є. Так що вишиванка – це також і наш генетичний код.

– А що таке вишиванка сьогодні?

– Вишиванка – це впізнаваність тебе як українця. Ти ж не одягнеш грузинський костюм? Ні, ти одягнеш своє. Це твоє покликання. Я постійно дивлюся на вишиванки. Не тому, що це моя робота, а тому, що я захоплююся цим. Орнаментами, пошивом, людьми, що їх носять. Коли дивлюся, як у вишиванках йдуть наші – це краса.

Краса – це ж коли природнє, щире, живе. Краса, вона, жива. Це не макіяж, це спокій, простота, зручність. Вишиванки – це краса.

Спілкувався Анатолій Сердюк